Іван Драч — одна з ключових постатей української літератури другої половини ХХ століття. Його творчість поєднує в собі новаторство, глибокий символізм та щире відображення української душі. Вірші Івана Драча – це пошуки незвичайного в банальних речах і навпаки спроби пояснити складні речі звичайними словами. Звичними для його поезії є такі образи як хліб, цибулина чи соняшник. Життєвий шлях Івана Драча пролягав через важкі часи для творчої інтелігенції, але він зумів уникнути репресій, жертвуючи своїми поглядами та переконаннями.
Найкращі вірші Івана Драча
Складається враження, що у своїй поезії Іван Драч писав про все. Філософія про життя, смерть і кохання, вірш про приготування хліба, повчальна поезія про навчання. Довгі поеми і серед них короткі вірші Івана Драча – інколи не віриться, що все це написала одна людина. Їх поєднує лише яскрава образність, яка дає відчути і прожити вірш.
Балада про соняшник
В соняшника були руки і ноги,
Було тіло, шорстке і зелене.
Він бігав наввипередки з вітром,
Він вилазив на грушу,
і рвав у пазуху гнилиці,
І купався коло млина, і лежав у піску,
І стріляв горобців з рогатки.
Він стрибав на одній нозі,
Щоб вилити з вуха воду,
І раптом побачив сонце,
Красиве засмагле сонце,-
В золотих переливах кучерів,
У червоній сорочці навипуск,
Що їхало на велосипеді,
Обминаючи хмари на небі…
І застиг він на роки й століття
В золотому німому захопленні:
— Дайте покататися, дядьку!
А ні, то візьміть хоч на раму.
Дядьку, хіба вам шкода?!
Поезіє, сонце моє оранжеве!
Щомиті якийсь хлопчисько
Відкриває тебе для себе,
Щоб стати навіки соняшником.
Етюд про хліб
Яйце розіб’є, білком помаже,
На дерев’яну лопату — та в піч,
І тріскотітиме іскрами сажа —
Мініатюрна зоряна ніч.
На хмелі замішаний, видме груди,
Зарум’янілий, круглий на вид.
Скоринка засмалена жаром буде,
Аж розіграється апетит.
В підсохлому тісті кленова лопата
Вийме з черені, де пікся в теплі, —
І зачарується білена хата
З сонця пахучого на столі.
Дума про вчителя (фрагмент драматичної поеми)
Болять майбутнім, школо, твої груди –
Нехай святиться твій простий поріг!
Це вчителі, найкращі наші люди,
Готують старт для всіх крутих доріг.
Так, Вчителю, вже істина ця сива,
Хай все в книжках – хіба ж в книжках усе?!
Бо неповторність людська, як росина,
Всеможне сонце в крихточці несе.
Плекає педагог майбутність долі –
Яких за десять, за п’ятнадцять літ
Несе в собі всі долі ясночолі, де
Які лиш потім світом йдуть у світ.
Їм світ несе з майбутніми законами,
Він, педагог, їм еталонить все
І пальцями своїми ніжнотонними
Плекає неповторний їх хосен.
Світ клекотить. Земля йде по орбіті.
А ти зімпровізуй їм свій секрет.
А в цьому, у яснім дитячім світі,
Годинник на п’ятнадцять літ вперед.
Неси, як пташку, мрію їм безсонну,
Щодня їм поклювати дай зерна
І в корінці впізнай шумливу крону,
Щоб в небі вкорінилася вона.
Це вчителі, найкращі наші люди,
Плекають нас для всіх крутих доріг.
Болять майбутнім, школо, твої груди –
Нехай святиться твій простий поріг!
Соняшний етюд
Де котиться між голубих лугів
Хмарина ніжна з білими плечима,
Я продаю сонця — оранжові, тугі,
З тривожними музичними очима.
Ось сонце віри, чисте і просте,
Ось сонце міри з віжками на храпах,
Ось сонце смутку, звідки проросте
Жорстока мудрість в золотих накрапах.
І переливно блискотять сонця
Протуберанцями сторч головою.
Беріть сонця — кладіть мені серця,
Як мідяки, пожмакані журбою.
Я ваші душі клином обмину,
Я не поставлю їх на п’яні карти,
А що сонця за дорогу ціну,
То сонце завжди серця варте.
Баляда синтези
Бенкет грози. Громаддя грому
Гряде з-під чорної гряди.
Так блискавок шорстку солому
Вітри скиртують молоді.
Так закипають буйні губи
Блакитногрішні, Боже мій,
Так дощову сонату згуби
Бобмлять на мене крила вій.
На зламаних бровах-коромислах
Себе шовково ти внесла.
Так я повісився до домислах,
На помислах твоїх неслав.
Так пив я божевільний регіт,
Щоб ти лиш сонячно світилась.
Так в берегах брів крутоберегих
Два карих океани билось…
Громів гортанне рокотання.
Дощів поламані хребти…
Так захлинаються в риданнях
Солоні сурми самоти.
Вірші про кохання
Вірші Івана Драча про кохання – це ніжне і водночас глибоке занурення у світ почуттів. При цьому зберігається велика кількість оригінальних образів, притаманна поету. Кохання у віршах Івана Драча вражає своєю простотою і цим він вкотре доводить, що це прекрасне почуття як і багато інших сутностей людського буття криється в простих, повсякденних речах.
Баляда двох
На вогкім зіллі руки білі
(І сонми дум, і думні сни…)
Так дихали, так тихо вміли
Приспати тіні тишини.
Ошатна, золота, пахуча —
Вона лежала в головах,
Як наша доля неминуча,
І сон вина нам доливав.
Та крила стиглої печалі
Мене зманили по ночах,
І дико лебеді ячали,
Щоб я кричав, а не мовчав.
Здавалось: на вітрах любові,
Коли нас шал, як шквал, несе,
Я не кохав — шукав я слово,
А в слові вибухне усе!
Я чув крізь сон, як тихо плаче
Твоя зоря в моїх очах,
Так вистигла пекельна вдача,
Свідома слова, як меча.
Встає, холодне і прокляте,
А тиша жде його німа…
І мусиш слово розстріляти,
Бо в серці мужності нема.
Етюд кохання
Кохати — нові землі відкривати,
Нюанси свіжі і відтінки нові.
Кохати — це щомиті дивуватись,
Це — задихатись з подиву — любові.
Це — припадати до джерел незнаних
І дикої жаги не втамувати.
Порушувати дивовижні плани,
А потім дивовижніші сплітати.
Кипіти і згоряти од розпуки
І все спізнати, все знайти в любові —
Шалене щастя і пекельні муки…
Коли не маєш риб’ячої крові.
Без тебе світ – це тьмавий морок
Без тебе світ — це тьмавий морок.
Без тебе не біжить вода.
Без тебе кожен камінь — ворог,
Подушка каменем тверда.
Без тебе сонце — повне ночі,
Без тебе ночі — без кінця,
Для тебе ж ночі я доточую,
Для тебе місяця — вінця.
Без тебе небо — повне криги,
Стоять в душі самі льоди,
Без тебе світ — це ж тільки крихти
Моєї зимної біди.
Без тебе, що мені без тебе —
Нема мене на всі світи…
Тож нахились блакитним небом,
Тож святом сонця освяти!..
Єдина з твоїх фантазій
Єдина, з твоїх фантазій
Мені в пам’ятку єдина…
Мужчина з крилом підбитим
Схилився над юною жінкою.
Вуста її спрагло кличуть,
А руки горять з розпуки,
А перса пашать безсоромно,
А юні коліна тремтять.
Мужчині ж вона не до пари,
Бо крила, хоча б підбиті,
Йому пахнуть небом гордим.
Ні знятися він не годен,
Ні взяти її за дружину:
Він — небесен, вона ж земна.
А вона ж в очманінні юнім,
Вся онімблена мудрістю статі,
Так розкрилася чистим лоном,
Так заламує руки в млості,
Затуливши собою від нього
Своїх двійко незламаних крил…
Жінка завжди лежить горілиць
На своїх нерозлітаних крилах,
Бо ж, поламана мудрістю матері,
Лиш крильцятами персів злітає
До мужчини з крилом підбитим…
Єдина, з твоїх фантазій
Мені в пам’ятку єдина.
Одягни мене в ніч
Одягни мене в ніч,
одягни мене в хмари сині
І дихни наді мною
легким лебединим крилом,
Хай навіються сни, теплі сни лебедині,
І сполоха їх місяць
тугим ясеновим веслом.
Зацвіте автострада доспілими гронами,
Змиє коси рожеві
в пахучім любистку зоря.
З твого чистого ставу
між лататтям та Оріонами
Ти лебідкою плинеш у безкресі мої моря.
Одягни мене в ніч,
одягни мене в хмари сині
І дихни наді мною
легким лебединим крилом.
Пахнуть роси і руки.
Пахнуть думи твої дитинні.
В серці плавають лебеді.
Діяльність письменника поза літературою
Окрім літератури життя Івана Драча наповнювали ще два кити – кінематограф та політика. Він зробив неоціненний внесок у розвиток українського кіно в 60-их та 70-их роках, працюючи сценаристом на кіностудії ім. О. Довженка. Це були роки розквіту жанру поетичного кіно. Іван Драч написав сценарій до таких картин:
- Камінний хрест;
- Пропала грамота;
- Вечори на хуторі біля Диканьки;
- Дід лівого крайнього;
- Криниця для спраглих.
Політична кар’єра Івана Драча почалася, коли він разом з представниками творчої інтелігенції 60-их років критикував арешти дисидентів. Проте під тиском каральних органів розкаявся і засудив дії дисидентів. Згодом вступив до Компартії і пробув там аж до створення Народного руху України за перебудову. Там його одноголосно обрали головою на першому засіданні. Тому попри причетність до КПРС він був одним із творців української незалежності.
У творчої плеяди молоді 60-их років, до якої належав Іван Драч, склалася різна доля. Але є щось вічне і це вічне – мистецтво. Можна репресувати поета, але його творчість – ніколи. Поезія Івана Драча залишила вагомий слід в українській літературі 20-го століття і продовжує вражати своє простою, інколи банальною глибиною нові покоління українців.