Шістдесятник Василь Симоненко був “поетом без каменю за душею”, пронизаний щирістю та глибокими почуттями. У своїх творах він залишив не лише відбиток власної душі, а й простір для роздумів про наше спільне минуле, сучасність і майбутнє. Його вірші актуальні й сьогодні, бо торкаються вічних тем: кохання, любові до Батьківщини, людської гідності та пошуку сенсу життя. Їхня сила – у простоті й щирості, що говорить прямо до серця, спонукаючи замислитися над тим, ким ми є і яким шляхом ідемо. Симоненкове слово – це натхнення, яке долає час.
Вірші Василя Симоненка
Писав Василь Симоненко чесно, просто та відверто. Проте людиною був скромною, оцінював свій талант невисоко; завжди перестраховувався та боявся не послухатися внутрішніх цензорів, які на нього наклав Радянський Союз. Але слова таки виривалися на волю.
Вірші Василя Симоненка про кохання
Василь Симоненко був чуттєвим та мрійливим коханцем. Свою дружину він зустрів у редакції “Черкаська правда” – Людмила Півторадні стала коханням всього його життя. “Обидно тільки, що не можу забуть тебе. Влопався, як пацан…”: писав Василь у своїх листах до жінки. Таким був й ліричний герой його інтимної лірики: бентежний, тривожний та жадаючий скоріше побачити кохану. Вірші Василя Симоненка про кохання повністю відображають його тонку душу.
Коли б тобі бажав я сліз, і муки
Коли б тобі бажав я сліз, і муки
І кари найстрашнішої бажав,
Я б не викручував Твої тендітні руки
І в хмурім підземеллі не держав.
Ні, я б не став тебе вогнем палити,
З тобою б розквитався без жалю:
Я б побажав тобі когось отак любити,
Як я тебе люблю!
Малюсі
Нехай слова ці скучні і бездарні,
Та як мені не написати їх —
Я з ними знов прийду до скромної друкарні
І буду знову втоптувати сніг.
І буду знов у вікна заглядати,
Брехати, що не холодно мені,
Твої нечутні кроки впізнавати
В морозній монотонній тишині.
І цілуватися в провулку до безтями…
Чого б тепер я тільки не віддав,
Щоб тільки знову все було так само,
Як я у вірші цьому пригадав.
Щоб знов були ті суперечки марні,
Щоб від кохання знову я дурів…
Нехай слова ці скучні і бездарні,
Та я їх кров’ю власною зігрів!
Вона прийшла
Вона прийшла, непрохана й неждана,
І я її зустріти не зумів.
Вона до мене випливла з туману.
Моїх юнацьких несміливих снів.
Вона прийшла, заквітчана і мила,
І руки лагідно до мене простягла,
І так чарівно кликала й манила,
Такою ніжною і доброю була.
І я не чув, як жайвір в небі тане,
Кого остерігає з висоти…
Прийшла любов непрохана й неждана —
Ну як мені за нею не піти?
Ти до мене прийшла не із казки чи сну,
І здалося мені, що стрічаю весну.
Ти явилась мені — і здалося, що світ
Помолодшав навколо на тисячу літ.
Скільки ніс я для тебе тривог і тепла.
Але ти, як весна, стороною пройшла.
Вірші про Україну
Вірші Василя Симоненка про Україну є найвідомішими в його творчості. Тема України завжди посідала центральне місце в поезії. Василь оспівує красу рідного краю, його людей, а також не боїться звертатися до складних соціальних проблем. Недарма Симоненка називали літературним бунтарем: він не терпів несправедливості, прагнув не тільки свободи, але й визнати рідний край самобутньою державою. З рідною ненькою Україною поет був до останнього подиху.
Україно, п’ю твої зіниці…
Україно, п’ю твої зіниці
Голубі й тривожні, ніби рань.
Крешуть з них червоні блискавиці
Революцій, бунтів і повстань.
Україно! Ти для мене диво!
І нехай пливе за роком рік,
Буду, мамо горда і вродлива,
З тебе дивуватися повік.
Ради тебе перли в душі сію,
Ради тебе мислю і творю —
Хай мовчать Америки й Росії,
Коли я з тобою говорю!
Одійдіте, недруги лукаві!
Друзі, зачекайте на путі!
Маю я святе синівське право
З матір’ю побуть на самоті.
Рідко, нене, згадую про тебе,
Дні занадто куці та малі,
Ще не всі чорти втекли на небо,
Ходить їх до біса по землі.
Бачиш: з ними щогодини б’юся,
Чуєш — битви споконвічний грюк!
Як же я без друзів обійдуся,
Без лобів їх, без очей і рук?
Україно, ти моя молитва,
Ти моя розпука вікова…
Гримотить над світом люта битва
За твоє життя, твої права.
Хай палають хмари бурякові,
Хай сичать образи — все одно
Я проллюся крапелькою крові
На твоє священне знамено.
Грудочка землі
Ще в дитинстві я ходив у трави,
В гомінливі, трепетні ліси,
Де дуби мовчали величаво
У краплинах ранньої роси.
Бігла стежка вдалеч і губилась,
А мені у безтурботні дні
Назавжди, навіки полюбились
Ніжні і замріяні пісні.
В них дзвеніло щастя непочате,
Радість невимовна і жива,
Коли їх виводили дівчата,
Як ішли у поле на жнива.
Ті пісні мене найперше вчили
Поважати труд людський і піт,
Шанувать Вітчизну мою милу,
Бо вона одна на цілий світ.
Бо вона одна за всіх нас дбає,
Нам дає і мрії, і слова,
Силою своєю напуває,
Ласкою своєю зігріва.
З нею я ділити завжди буду
Радощі, турботи і жалі,
Бо у мене стукотить у грудях
Грудочка любимої землі.
Ще один протест
До двадцяти бунтуєму завзято,
Шукаєм правди, кленемо брехню
І віримо, що нашому огню
Належить всяку нечисть спопеляти.
Тоді ми все бажаємо змінити,
В житті своє покликання знайти.
Яка хороша й нерозумна ти,
Наївна, мила юність неумита!
Та пройдуть дні, гарячі й безнадійні,
І ми стаєм холодні та спокійні,
Такі собі чиновнички черстві.
Уже в душі нема святого болю,
І розум наш не рветься вже на волю –
Ми раді тим, що ситі і живі.
Гранітні обеліски, як медузи…
Гранітні обеліски, як медузи,
Повзли, повзли і вибилися з сил —
На цвинтарі розстріляних ілюзій
Уже немає місця для могил.
Мільярди вір зариті у чорнозем,
Мільярди щасть розвіяні у прах.
Душа горить. Палає лютий розум.
І ненависть регоче на вітрах.
Коли б усі одурені прозріли,
Коли б усі убиті ожили,
То небо, від прокльонів посіріле,
Напевно б, репнуло від сорому й хули.
Тремтіть, убивці! Думайте, лакузи!
Життя не наліза на ваш копил.
Ви чуєте? На цвинтарі ілюзій
Уже немає місця для могил!
Уже народ — одна суцільна рана,
Уже від крові хижіє земля,
І кожного катюгу і тирана
Уже чекає зсукана петля.
Розтерзані, зацьковані, убиті
Підводяться і йдуть чинити суд,
І їх прокльони, злі й несамовиті,
Впадуть на душі плісняві і ситі,
І загойдають дерева на вітті
Апостолів злочинства і облуд!
Вірші письменника про життя
Роздуми про сенс життя, боротьбу добра і зла та людське покликання часто прослідковуються в творчості Симоненка. Його вірші глибокі, часто сповнені суму, але завжди дають надію на краще. Вірші Василя Симоненка про життя змушують поринути у свої думки. Коли стан поета погіршився й він потрапив до лікарні, то продовжував творити. Останній свій вірш він написав у грудні 1963 року, не знаючи, що жити буде вічно на сторінках підручників та збірників.
Прощай, мій зошите!
Прощай, мій зошите!
Спасибі тобі, друже,
Що ти думок моїх
Не відцуравсь,
Що ти свої клітини
Тепло мружив,
Коли над римами
Я потом обливавсь.
Ти їх сприйняв
Без жодної огуди,
Єдиний мій читач
І шанувальник мій.
Чи сприймуть їх колись
І прочитають люди —
Побачимо.
Прощай, товариш мій.
Ти знаєш, що ти — людина?
Ти знаєш, що ти — людина.
Ти знаєш про це чи ні?
Усмішка твоя — єдина,
Мука твоя — єдина,
Очі твої — одні.
Більше тебе не буде.
Завтра на цій землі
Інші ходитимуть люди,
Інші кохатимуть люди —
Добрі, ласкаві й злі.
Сьогодні усе для тебе —
Озера, гаї, степи.
І жити спішити треба,
Кохати спішити треба —
Гляди ж не проспи!
Бо ти на землі — людина,
І хочеш того чи ні —
Усмішка твоя — єдина,
Мука твоя — єдина,
Очі твої — одні.
Є тисячі доріг…
Є тисячі доріг, мільйони вузьких стежинок,
Є тисячі ланів, але один лиш мій.
І що мені робить, коли малий зажинок
Судилося почать на ниві нерясній?
Чи викинути серп і йти байдикувати,
Чи долю проклясти за лютий недорід
І до сусід пристать наймитувати
За пару постолів і шкварку на обід?
Коли б я міг забуть убоге рідне поле,
За шмат ції землі мені б усе дали…
До того ж і стерня ніколи ніг не коле
Тим, хто взува холуйські постоли.
Та мушу я іти на ріде поле босим,
І мучити себе й ледачого серпа,
І падати з утоми на покоси,
І спать, обнявши власного снопа.
Бо нива це — моя! Тут я почну зажинок,
Бо кращий урожай не жде мене ніде,
Бо тисяча доріг, мільйон вузьких стежинок
Мене на ниву батьківську веде…
Можна
Можна вірить другові чи милій,
Марить наяву чи уві сні,
Білизну червневих ніжних лілій
Заплітать букетами в пісні.
Можна жить, а можна існувати,
Можна думать – можна повторять.
Та не можуть душу зігрівати
Ті, що не палають, не горять!
Люди всі по-своєму уперті:
Народившись, помирає кожна,
А живуть століття після смерті
Ті, що роблять те, чого “не можна”.
Збірки поезій письменника
Василь Симоненко відомий безліччю своїх поезій, проте за життя поета
вийшла друком лише єдина збірка — “Тиша і грім” (1962). Другу — “Земне тяжіння” (1964) було видано посмертно. Непростий шлях долали й інші твори письменника.
- Збірка новел “Вино з троянд” 1965;
- “Поезії; 1966;
- “Лебеді материнства” 1981;
- казки «Цар Плаксій та Лоскотон» (1963), «Подорож у країну Навпаки» (1964).
Твори Василя Симоненка, хоч і виходили друком із труднощами, стали невід’ємною частиною української літературної спадщини.
Цікаві факти про творчість
Життя Василя Симоненка було сповнене як творчих злетів, так і драматичних подій. Однак навіть у складних обставинах він залишався вірним своїм ідеалам.
- Виховували Василя Симоненка мати та дідусь. Батько зник невдовзі після народження сина.
- Школу майбутній геній закінчив із золотою медаллю.
- Разом зі своїми друзями Василь займався питанням розкриття злочину Сталіна проти народу України. Він йшов на ризики заради рідної землі.
- Влітку 1962 Василя Симоненка було заарештовано. Письменника сильно побили, постраждали хребет та нижня частина спини. Травми прискорили розвиток раку.
- Перед смертю Василь написав заповіт до спілки письменників, із проханням подбати про його матір.
- Перед смертю Василь написав заповіт до спілки письменників, із проханням подбати про його матір.
Василь Симоненко залишив по собі не лише проникливу поетичну спадщину, а й глибокий слід у серцях українців. Його слово продовжує жити, надихати і бути дороговказом для тих, хто цінує правду, свободу та любов до Батьківщини.