Василь Голобородько — знакова постать української літератури. Його ім’я нерозривно пов’язане з утвердженням української поезії як феномена світового рівня. Витонченість стилю, глибина змісту та національна ідентичність зробили його творчість унікальною. Голобородько відомий своєю здатністю поєднувати традиційні мотиви з новаторськими підходами до форми та змісту, створюючи поезію, яка промовляє до серця кожного українця.
Поезія Василя Голобородька
Вірші Василя Голобородька — це окремий, особливий всесвіт, у якому переплітаються реальність і міф, природа та людина, минуле й сучасність. Його стиль можна охарактеризувати як мінімалістичний, але водночас глибоко символічний. Читати вірші Василя Голобородька потрібно уважно, тоді в них відкриється уся прихована багатошаровість.
У текстах Голобородька домінують мотиви єднання з природою, любові до рідного краю, а також роздуми про долю України. Він часто використовує фольклорні образи й мотиви, переплітаючи їх із сучасними проблемами.
З дитинства: дощ
Я уплетений весь до нитки
у зелене волосся дощу,
уплетена дорога, що веде до батьківської хати,
уплетена хата, що видніється на горі, як
зелений птах,
уплетене дерево, що притихле стоїть над дорогою,
уплетена річка, наче блакитна стрічка в
дівочу косу,
уплетена череда корів, що спочивають на
тирлі.
А хмара плете і плете
зелене волосся дощу, холодне волосся дощу.
Але усім тепло,
усі знають: дощ перестане,
і хто напасеться, хто набігається,
хто нахитається,
хто насидиться на горі,
хто належиться,
а хто прийде додому
у хату, наповнену теплом, як гніздо.
Наша мова
Кожне слово
нашої мови
проспіване у Пісні
тож пісенними словами
з побратимами
у товаристві розмовляємо
кожне слово
нашої мови записане у Літописі
тож хай знають вороги
якими словами
на самоті мовчимо
Квітка на воді
Пішла молодиця на річку прати,
стала на білому камені,—
долі лежать сорочки,
у руці праник качечкою
сірою скаче.
А на воді цвіте квітка:
одна пелюстка — очі милого,
друга пелюстка — губи милого,
третя пелюстка — чоло милого.
Цвіте на воді квіткою трипелюстковою
обличчя милого.
Кинула молодиця праник,
кинула сорочку білу
(сорочку, яку він ніколи не одягне,
хіба що вві сні)
І кинулася у воду зірвати
квітку — обличчя милого,
та розійшлися блакитні кола,
та розійшлися тільки червоні кола,
розійшлися білі кола.
І раптом
затремтіла молодиця
від сумних акордів
плачу,
і впала на квітку роса,
і впала на сорочку милого роса…
На річці, на білому камені
молодиця прала.
Хотів бути людиною
Щоб не крокувати — відтяв собі ногу
(перестав і ходити до друзів)
Щоб не вертіти непристойних фігур — відкусив пальці
(не вмів і зірвати яблуко)
Щоб не чути негарних слів — пообривав вуха
(не чув і привітних)
Щоб не казали на нього носатий — викрутив носа
(став кирпатим)
Щоб не бачити жаб — повиймав очі
(але не бачив і троянд)
Щоб ненароком не бовкнути чогось зайвого — вирвав язика
(не став казати і лагідних слів коханій)
Кожного дня він провадив
якусь пластичну операцію на своєму тілі,
щоб бути схожим на інших, на всіх.
Перший сніг
Я ішов, куди очі дивились,
я ішов, куди ноги йшли.
Куди це очі мої задивились:
мов полотно рушникове ліс!
Я ішов у долонях з тобою,
ти була вся всуціль із очей.
В кожнім оці моєю рукою
вишивала ти квіти людей.
На землі наче біле колосся.
На землі наче біле зерно.
Тільки річечки чорне волосся
обвило моє горло, як дно.
Я боявся розкрити долоні,
хочі і знав: там тебе вже нема.
Цокотіли копитами коні.
Перший сніг святкувала зима.
Хай слово тоді умре,
хай забудеться все сказане і написане.
Хай вмовкнуть радіо і промовці,
і перестануть виходити органи брехні — газети,
і згорять бібліотеки — ці кладовища
засушених метеликових слів.
Тоді в лісі випаде сніг
і людина вийде зустрічати другу
і пташка, що живе в білому лісі,
покладе одне крило на одного,
а друга на іншого, просто прощебече.
І то як блага вість.
Без імені
Викрали моє ім’я
(не штани ж – можна і без нього жити!)
І тепер мене звуть
той, у кого ім’я викрадено.
Я вмію сіяти і мурувати білі стіни,
і коли я посію, то всі дізнаються, що сіяв той,
у кого ім’я викрадено,
а на білих стінах я завжди пишу:
стіну вибудував той, у кого ім’я викрадено.
Привітальні телеграми і листи
ідуть уже на моє ім’я,
на ім’я того, у кого ім’я викрадено.
Уже всі примирилися (бо ж і сам давно)
із моїм новим ім’ям.
Дружина теж звикла.
Тільки от не знаю, як бути дітям,
як їх кликатимуть по батькові?
Сам за деревом
З-за дерева узнаю, що я вже не я,
а дощ за деревом.
Тепер мої вівці пасуться без мене.
А я стою за деревом і думаю, як же мені бути,
щоб про мене люди знали тепер – коли я е дощ?
Бо дощ тільки тоді є дощем, коли в довге волосся
вплітає соняшники,
бо тільки тоді люди і знають, що то йде дощ.
А як же мені бути, коли я стою за деревом,
чим тепер мені виявляти людям свою людську суть,
хоч і суть дощу я вже вмію
виявляти довгим волоссям?
Невже тепер я уже не я, коли я є дощ?
А нам би не ходити далі
А нам би не ходити далі,
де стежки під назвою: щоб заблудився.
Зараз вони рівні й гладенькі — коч котися —
а далі ховаються під широке листя трав.
Або виведе на кручу перед проваллям і щезне,
бо далі стежка під назвою : щоб не повернувся.
Творчість письменника та її значення
Творчість Василя Голобородька стала відображенням драматичної долі української літератури другої половини ХХ століття. У 1970-х роках поет був репресований радянською владою через свої патріотичні погляди та відмову підкорятися системі. Його твори не друкували 20 років.
Голобородько належить до покоління шістдесятників, хоча його манера письма істотно відрізняється від стилю його сучасників. У поезії Василя більше заглиблення у внутрішній світ, у пошук духовної гармонії. Це робить його творчість особливо близькою сучасному читачеві.
Збірки автора
Голобородько є автором декількох поетичних збірників, серед яких найвідоміші:
- “Летюче віконце” (1970. Видана у Парижі) — дебютна збірка, яка принесла автору визнання серед поціновувачів літератури.
- “Зелен день” (1988) — твори цієї книги увібрали елементи української міфології та фольклору.
- “Слова у вишиваних сорочках” (1999) — збірка, що символізує любов до рідної країни.
- “Калина об Різдві” (2000) — книга, в якій Василь Голобородько розкриває теми духовності та святкових традицій.
У кожній з цих збірок поет вишукано змальовує красу української природи, глибину історичної пам’яті та боротьбу за збереження національної ідентичності.
Цікаві факти про Василя Голобородька
Щоб краще осягнути постать Василя Голобородька та поринути у його творчість, варто звернути увагу на декілька важливих фактів про його життя та творчість.
- Через його громадянську позицію влада переслідувала Голобородька. Як і багатьом “творчим людям” Василю пропонували працювати з КДБ. Він міг бути стукачем, але знайомство з Іваном Дзюбою, Іваном Світличним, Василем Стусом та Євгеном Сверстюком стримало його працювати з КДБ. Твори поширював нелегально.
- Вищу освіту отримав у 56 років, в Луганському національному університеті імені Тараса Шевченка. У 1965 році став студентом педагогічного інституту, звідки на початку 1967 року був відрахований за поширення роботи Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація”.
- Письменник має визнання на міжнародному рівні. Вірші Василя Голобородька перекладено багатьма мовами, зокрема англійською, німецькою, французькою.
- Продовжував свою творчість навіть попри вигнання. Після тривалого періоду заборони та “написання в стіл” Голобородько відновив свою літературну діяльність уже в незалежній Україні.
Таким чином, Василь Голобородько постає перед нами не лише як поет, а й культурний символ України.
Василь Голобородько — унікальний голос в українській поезії. Його творчість не тільки розкриває багатство української культури, а й слугує джерелом натхнення для нових поколінь. Голобородько показав, що мистецтво слова може бути зброєю, яка здатна змінювати долі, спонукати до дії та зберігати національну пам’ять.