У сучасній українській літературі мова вже давно перестала бути просто засобом передання змісту — вона стала повноправним персонажем, здатним формувати настрій, атмосферу, ритм і навіть конфлікт. Українські автори все частіше звертаються до багатошаровості мови, включаючи до текстів діалекти, архаїзми, суржик, сленг, розмовну інтонацію або штучно зламану граматику. Це не лише художній прийом, а й спосіб зробити літературу живою, гнучкою, а героїв — достовірними. Як і у випадку з брендом пин ап, де візуальна та мовна стилістика формує настрій користувача, так і в художньому творі сама мова може стати головною «дійовою особою».
Чому мова — більше, ніж фон
У традиційному літературознавстві мовлення вважалося лише інструментом — чим точніше й чистіше, тим краще. Але з приходом нових літературних напрямів мова перестала бути нейтральним тлом. Вона перетворилася на культурний, політичний, соціальний маркер, здатний розкривати внутрішній світ героя навіть краще, ніж дії чи монологи.
Так, мовлення персонажа може вказати на його походження, рівень освіти, соціальний статус, місце в історичному контексті. І в цьому — унікальна сила української мови: вона має настільки розгалужену систему варіацій, що сама по собі здатна створити ілюзію справжнього, живого світу.
Діалекти як частина автентики
Використання діалектів у літературі часто сприймається як сміливий крок. Вони вимагають від читача певної підготовки або, принаймні, бажання включитися в контекст. Але водночас діалекти — це ключ до глибшого занурення.
Наприклад, у творах Марії Матіос чи Василя Шкляра діалект надає тексту регіонального звучання, зберігає мелодику місцевої мови, відкриває глибинний пласт колективної пам’яті. Він не тільки розповідає історію — він її співає.
Діалекти дозволяють не узагальнювати героя до «типового українця», а навпаки — зробити його конкретним, реальним, з визначеним тлом і середовищем.
Суржик як художній прийом, а не помилка
Довгий час суржик сприймався як щось неповноцінне. Але сучасна література відкрила в ньому нову енергію. Суржик — це не просто суміш мов, це прояв межової ідентичності, пострадянського досвіду, урбаністичного побуту. У текстах Андруховича, Жадана, Люко Дашвар суржик не викривляє, а навпаки — розкриває правду героїв.
Коли герой говорить суржиком — він не «говорить неправильно». Він говорить так, як живе. Це акт правдивості. І для читача це важливо: не завжди читати «правильну мову», а — свою, звичну, пульсуючу.
Архаїзми та мовна пам’ять
Інший крайній полюс — архаїзми, старослов’янські форми, церковна лексика, які часто з’являються в історичній або філософській прозі. Наприклад, у романах Василя Барки або Валерія Шевчука архаїзована мова створює ефект часової дистанції, сакральності, ритуальності.
Архаїзми несуть у собі не просто «старість», а код пам’яті. Це повернення до глибинної мови — такої, що формувала покоління до нас. І, коли вона виникає в тексті, читач відчуває не лише зміст, а й атмосферу — емоційне занурення у світ, де інша логіка і цінності.
Сленг і розмовність як голос сучасності
Сучасна українська література не боїться бути живою. У текстах, особливо молодих авторів, ми часто зустрічаємо інтернет-сленг, англіцизми, молодіжну мову. Вона миттєво фіксує час: показує покоління TikTok, стрімів, месенджерів.
Але тут важливо не впадати в копіювання. Успішно це вдається авторам, які відчувають межу між стилізацією та пародією. Сленг — це мова покоління, і якщо ним правильно користуватись, він може стати засобом глибокої емпатії.
Мова в українській літературі — це більше, ніж засіб. Вона — герой. Вона має емоцію, тембр, характер, історію. Вона може бути різною: чистою, ломаною, старою, змішаною, смішною або трагічною. Але головне — вона жива.
Коли автор дозволяє мові «говорити» самій, не підганяючи її під стандарти, ми отримуємо справжній літературний досвід. Ми не читаємо — ми чуємо. Ми не аналізуємо — ми відчуваємо. І саме в цьому — найбільша сила художнього тексту, що говорить українською.