У дитячих онковідділеннях тиша звучить по-іншому.
Вона пахне ліками, в ній змішується надія з втомою. Іноді вона проривається крізь сміх — той самий, крихкий і справжній, який з’являється, коли дитина на мить забуває про лікарняні стіни.
Ми часто говоримо про ліки, протоколи, хімію, але дуже рідко — про те, як лікувати дитячу душу, яка боїться не менше за тіло.
Бо страх у дитячих очах — це біль, який не вимірюєш жодним аналізом.
Там, де казка сильніша за ліки
Діти, які втрачають волосся після хіміотерапії, часто відмовляються дивитися у дзеркало.
Ховаються під шапками, не хочуть фотографуватись.
Батьки кажуть, що це — один із найболючіших моментів: не біль, не уколи, а момент, коли дитина каже:
“Я — негарна.”
І ось саме тут на сцену виходить диво, просте й тихе — казка.
Історія, що народилася з болю
Коли лікарка-дерматолог Мирослава Новосільська побачила, як її маленькі пацієнти соромляться себе після лікування, вона зрозуміла, що світ потребує іншої мови.
Не медичної, а людської.
Мови, якою можна говорити з дітьми про втрати, не лякаючи, а підтримуючи.
Так з’явилася казка «Де моє хутро?» — історія про песика Коржика, який прокидається одного дня без свого хутра і не розуміє, чому.
Він боїться, ховається, соромиться. Але потім дізнається:навіть без хутра його люблять, бо любов не зникає разом із волоссям.
Ця проста фраза стала ліками для сотень дітей, які проходять лікування від раку.
1 книга — 1 посмішка
Так народився проєкт, який сьогодні підтримують люди з усієї України:
кожен, хто купує книгу для себе, дарує ще одну дитині в онковідділенні.
Це не комерція і не кампанія.
Це — спосіб сказати дитині в лікарняному халаті:
“Ти — не сам. Ти — не хвороба. Ти — життя.”
Книги потрапляють у дитячі лікарні, де лікарі і волонтери читають їх уголос, а потім діти розмальовують сторінки з Коржиком, сміються, придумують свої історії.
Психологи кажуть, що в ці моменти у дітей з’являється контакт із надією — те, що не дає потонути у страху.
Доброта без фільтрів
Одна мама написала:
“Моя донька вперше зняла шапку, коли ми прочитали «Де моє хутро?». Сказала:
‘Якщо Коржик може бути без хутра — то і я можу’.
І усміхнулась. Просто усміхнулась після трьох місяців мовчання.”
Ось для чого ця ініціатива.
Не щоб продавати книги.
А щоб повертати посмішку, яка важить більше за будь-який донат.
Ми всі можемо бути частиною цього тепла
Ми звикли думати, що допомога — це щось велике: гроші, фонди, події.
Але іноді вона починається з історії.
З книги, яку можна потримати в руках. З вечора, коли мама читає дитині, щоб та заснула спокійною.
Кожна придбана книга — це ще одна мить радості у лікарняній палаті, де пахне не лише ліками, а й любов’ю.
Бо кожна дитяча усмішка — це теж лікування. Іноді — найсильніше з усіх.