Василь Стус, український поет-шістдесятник, правозахисник і політв’язень, помер у ніч із 3 на 4 вересня 1985 року в карцері табору особливого режиму біля села Кучино Пермської області. Йому було 47 років: поет народився 6 січня 1938 року. Точна безпосередня причина його смерті досі залишається предметом дискусій.
Рідним повідомили, що смерть настала через порушення роботи серця. Водночас співв’язні згадували про виснаження Стуса, голодування, холод у таборі та погіршення його самопочуття в останні години. Існують також інші версії загибелі, однак документального підтвердження, яке дозволило б остаточно встановити перебіг тієї ночі, немає.
Табір Кучино та умови утримання політв’язнів
Табір ВС-389/36 біля села Кучино Чусовського району Пермської області був одним із місць утримання засуджених за так звані особливо небезпечні державні злочини. Значну частину в’язнів становили дисиденти, правозахисники та учасники національних рухів. Стус відбував тут другий термін ув’язнення.
Політв’язнів особливого режиму тримали переважно в камерах. Листування проходило цензуру, кількість побачень та передач була обмежена, а за порушення табірних правил застосовували карцер та інші дисциплінарні покарання. Стуса неодноразово карали за дії, які самі в’язні вважали надуманими приводами для посилення тиску.
У 1984 році один за одним померли кілька відомих українських політв’язнів, пов’язаних із системою радянських таборів та тюрем. Обставини їхньої смерті були різними, тому називати всіх трьох загиблими безпосередньо в Кучино неточно.
- Олекса Тихий: помер 6 травня 1984 року.
- Юрій Литвин: помер 5 вересня 1984 року.
- Валерій Марченко: помер 7 жовтня 1984 року.
- Василь Стус: помер 4 вересня 1985 року у віці 47 років.
Юрій Литвин помер у лікарні неподалік Кучино, а Валерій Марченко — у тюремній лікарні в Ленінграді. Олекса Тихий також тяжко хворів під час ув’язнення. Смерть Стуса у вересні 1985 року стала ще одним трагічним епізодом переслідування представників українського дисидентського руху.
Хронологія останніх днів Стуса в карцері
Наприкінці серпня 1985 року Стус отримав чергове дисциплінарне покарання. За спогадами Василя Овсієнка та інших політв’язнів, приводом став епізод, коли поет читав книгу, спершись на нари. Після рапорту наглядачів його відправили до карцеру на 15 діб.
28 серпня Стуса помістили до карцеру. У відповідь він оголосив голодування «до кінця». Події наступних днів відомі переважно зі свідчень людей, які перебували в сусідніх камерах або працювали в тому самому коридорі.
| Дата | Подія | Дійові особи та деталі |
|---|---|---|
| 27 серпня 1985 року | Інцидент із книгою | Прапорщик Руденко та лейтенант Сабуров оформили рапорт після того, як Стус читав, спершись на нари |
| 28 серпня 1985 року | Поміщення до карцеру | Стусу призначили 15 діб карцеру, після чого він оголосив голодування «до кінця» |
| 2 вересня 1985 року | Стуса кудись виводили з карцеру | Повертаючись, він голосно дав зрозуміти іншим в’язням, що йому погрожували новим покаранням |
| 3 вересня 1985 року | Погіршення самопочуття | Стус попросив валідол. Естонський політв’язень Енн Тарто звернувся до лікаря Пчельникова, після чого препарат передали Стусові |
| Ніч із 3 на 4 вересня 1985 року | Смерть Василя Стуса | Поет помер у карцері № 3. Точні обставини останніх хвилин його життя достеменно не встановлені |
| 4 вересня 1985 року | Стало відомо про смерть | Співв’язні звернули увагу на незвичну тишу та дії табірної адміністрації біля карцеру |
Таким чином, Стус провів у карцері приблизно тиждень. В останній день життя його самопочуття явно погіршилося: прохання про валідол свідчить, що він відчував проблеми із серцем або схожі симптоми.
У карцерах Кучино використовувалися важкі відкидні нари, які вдень підіймали до стіни. Ця конструкція згодом стала частиною однієї з версій загибелі Стуса, однак достовірних доказів того, що саме нари спричинили його смерть, немає.
Причини смерті: офіційна версія та свідчення очевидців
Родичам повідомили, що Василь Стус помер через порушення серцевої діяльності. Водночас незалежного розслідування обставин його смерті за радянських часів не проводили, а доступ близьких і сторонніх людей до інформації про останні години поета був обмежений.
Левко Лук’яненко перебував неподалік карцеру Стуса. Він не бачив моменту смерті й не міг безпосередньо спостерігати, що відбувалося всередині. Частину подій політв’язні відтворювали за звуками, переміщеннями охорони та інформацією, якою обмінювалися між собою.
Василь Овсієнко пізніше докладно записав свідчення людей, які перебували в таборі разом зі Стусом. Важливими стали також спогади Енна Тарто, Леоніда Бородіна та інших політв’язнів. Саме завдяки цим свідченням відомі подробиці останніх днів поета, яких немає в офіційних радянських повідомленнях.
Серед можливих причин смерті називають гостре погіршення роботи серця на тлі виснаження, голодування та важких умов утримання. Співв’язні згадували і про холод у таборі. Окремо існує версія про можливу травму від важких відкидних нар, але вона не має документального підтвердження й залишається лише однією з реконструкцій подій.
Версія про те, що німецький письменник Генріх Бьолль особисто висунув Стуса на Нобелівську премію з літератури 1985 року, не має надійного документального підтвердження. Бьолль справді публічно виступав на захист українського політв’язня й привертав увагу Заходу до його переслідування. Відомо також, що українська діаспора створювала комітет, який прагнув домогтися висунення Стуса на Нобелівську премію за 1986 рік.
Тому достовірно назвати одну конкретну фізичну причину смерті Василя Стуса неможливо. Встановленим залишається інше: він помер у радянському таборі після багаторічного переслідування, повторних покарань, карцеру та голодування. Відповідальність радянської репресивної системи за умови, в яких опинився поет, є невіддільною від історії його загибелі.
Свідчення співв’язнів не дають підстав беззастережно стверджувати, що Стуса навмисно вбили фізично саме в ніч із 3 на 4 вересня. Водночас офіційне радянське пояснення не дає повної картини обставин смерті. Тому в історичних матеріалах зазвичай розрізняють безпосередню причину, яка остаточно не встановлена, і систематичні репресії, що передували загибелі поета.
Поховання в Борисові та перепоховання в Києві
Після смерті родині не дозволили перевезти тіло Василя Стуса до України. Його поховали на табірному кладовищі в селі Борисово Чусовського району Пермської області. На могилі встановили стовпчик із номером 9.
Лише через чотири роки з’явилася можливість повернути останки поета в Україну. У листопаді 1989 року провели ексгумацію Василя Стуса, Юрія Литвина та Олекси Тихого, після чого їхній прах перевезли до Києва.
19 листопада 1989 року всіх трьох перепоховали на Байковому кладовищі. За спогадами учасників, у жалобній процесії взяли участь близько 30 тисяч людей. Труни несли Києвом, а учасники відкрито піднімали синьо-жовті прапори, що наприкінці існування СРСР перетворило церемонію на масштабну громадську подію.
У 2005 році Василю Стусу посмертно присвоїли звання Героя України. Сьогодні його могила на Байковому кладовищі розташована поруч із могилами Юрія Литвина та Олекси Тихого, з якими він пройшов через радянську систему політичних репресій.