Борис Олійник (1935–2017) – один із найяскравіших українських поетів другої половини XX століття. Його творчість глибоко пронизана любов’ю до рідної землі, матері, коханої людини та болем за долю народу. Вірші Олійника часто стають піснями, бо звучать щиро, мелодійно та близькі до серця кожного українця. Він писав про вічні теми: кохання, материнство, війну, Україну – і завжди з позиції совісті та правди. Поезія Бориса Олійника поєднує громадянську лірику з інтимною теплотою. Багато його творів увійшли до шкільної програми, а окремі рядки стали крилатими виразами.
Вірші та пісні про кохання
Інтимна лірика Олійника – це ніжність, туга, вірність і глибоке розуміння любові. Його кохання не бурхливе, а стале, як земля, на якій стоїть поет.
Я до тебе йшов..
Я до тебе йшов крізь далі, через роки.
І зустрів тебе одну-єдину в світі:
Ти стояла на порозі на високім
В синім платті, синьоока, в синім квіті.
Уклонилась, повела мене в світлицю,
Пригощала за столом новотесовим.
Пив я воду, пив холодну із криниці —
Срібнодзвонну, срібноплинно-проліскову.
Як ішли ми зелен лугом к зелен гаю,
Солов’ї нам ткали пісню диво-дивну.
Той мотив мені і досі ще лунає —
Незабутній, неповторно переливний.
Зупинилась. Зашарілись ніжно щоки.
Ти звела на мене очі. Роси впали.
Я читав в твоєму погляді глибокім:
Ти чекала.
Ти чекала того сонячного слова,
Неповторного і вічно молодого.
Я ж — неначе відібрало в мене мову —
Мовчки квіти обривав собі під ноги.
Ти зітхнула, ти сказала: — Будь щасливий.—
І пішла, а я зостався серед квітів.
Раптом серце защеміло (біль — як злива):
«Дожени! Вона ж твоя — єдина в світі».
Я рвонувся швидше вітру через луки,
І, здалось, уже впізнав твою хустину,
Ще два кроки — й доторкнусь,
простягши руку…
Тільки небо, тільки далеч синьо-синя
Та дуби про щось зажурено шепочуть…
І тепер, куди б не йшов я, що б не думав,
В моє серце задивились твої очі
Синім ранком, синім квітом, синім сумом.
Музика
Я прийду уже з посрібленими скронями.
Обважнілий під умовностями й узами,
В той завулок з тополиними колонами.
Що тече мені під серце, наче музика.
Під ворітьми, де літа мої проходили,
Я об спогади спіткнувся, мов загнузданий.
І хлюпне мені тремкою прохолодою
Твоїх пальців лебедино-біла музика.
Я прийду сюди аж ген із того досвітку
Хлопчаком у полинялому картузику,
І розтане сивий іней мого досвіду
У завулку, що гучить мені, як музика.
А кохання найгрізнішими указами
Ні зів’яти, ні вхолонуть — не примусити.
А єдиних слів, на жаль, було не сказано…
А для чого ті слова, як плаче музика?
Мелодія
Заболю, затужу,
заридаю… в собі, закурличу,
А про очі людські
засміюсь, надломивши печаль.
Помолюсь крадькома
на твоє праслов’янське обличчя,
І зоря покладе
на мовчання моє печать.
Забіліли сніги,
забіліли на цілому світі.
Опадає листок,
як зів’яле чаїне крило,
Там, де ми відбули,
там, де наше відтьохкало літо,—
Забіліли сніги… забіліли сніги…
замело.
Це приходить, мов сон.
Це приходить до мене із марень:
Теплий шепіт і схлип… чи сльоза,
чи роса од ріки?
І на обрій вечірній
ляга, мов на еллінський мармур,
Ледь означений профіль
і тиха лілея руки.
Я для інших одцвів,
я під серцем сховав свої квіти.
Я від ока чужого
туманом осіннім укривсь.
Але якось вночі
підійди і торкни мої віти —
Я тобі засвічусь,
як нікому іще не світивсь!..
Заболю, затужу, заридаю… в собі,
закурличу.
А про очі людські
засміюсь, надломивши печаль.
Помолюсь крадькома
на твоє праслов’янське обличчя,
І зоря покладе
на мовчання моє печать.
Багато віршів про кохання лягли в основу пісень: «Мелодія», «Біла мелодія», «Музика» – вони звучать у виконанні українських співаків і передають ліричну душу поета.
Вірші про Україну та рідну землю
Борис Олійник завжди стояв на боці України. Його патріотична поезія – це заклик до гідності, пам’яті предків і захисту своєї землі.
“Ніхто не забутий…”
Ніхто не забутий.
На попіл ніхто не згорів:
Солдатські портрети
на вишитих крилах пливуть.
І доки є пам’ять в людей
і живуть матері,
Допоти й сини, що спіткнулись об кулі,
живуть.
Останній
Чашки з зображеннями літературних героївНастане день
скорботи світової –
І попливе у лодії труни
За вічний круг і пруг
Останній Воїн
Великої, Священної війни.
Душа солдата в потойсвітнім краї
Повільно рушить на суворий звіт,
І від осколків давніх
перед раєм
Дуга безпеки заячить у світ.
І сам Петро,
зачудування повен
З не баченої досі дивини,
У Всеблагого запитає:
– Хто він? –
І Бог відкаже:
– Се – Останній Воїн
Великої, Священної війни.
Ти відчини Йому ворота,
Петре,
І – грішного – до раю запроси:
Він на землі зазнав такого пекла,
Що Я Його простив
на всі часи!
…Останній залп
прониже тишу гостро.
І в щемну мить,
як сироти в сльоту,
Таку печать відчують час і простір,
Що навіть кутий з каменя
Апостол
Ледь стримає за вією сльозу.
Вірші про Україну часто переплітаються з темою матері та роду, бо для Олійника Україна – це мати всіх українців.
Пісні про матір
Тема матері – одна з центральних у творчості Олійника. Він створив образ вічної, святої матері, яка віддає себе дітям і світу.
Пісня про матір
Посіяла людям
літа свої, літечка житом,
Прибрала планету,
послала стежкам споришу,
Навчила дітей,
як на світі по совісті жити,
Зітхнула полегко —
і тихо пішла за межу.
— Куди ж це ви, мамо?! —
сполохано кинулись діти,
— Куди ви, бабусю? —
онуки біжать до воріт.
— Та я недалечко…
де сонце лягає спочити.
Пора мені, діти…
А ви вже без мене ростіть.
— Та як же без вас ми?..
Та що ви намислили, мамо?
— А хто нас, бабусю,
у сон поведе по казках?
— А я вам лишаю
всі райдуги із журавлями,
І срібло на травах,
і золото на колосках.
— Не треба нам райдуг,
не треба нам срібла і злота,
Аби тільки ви
нас чекали завжди край воріт.
Та ми ж переробим
усю вашу вічну роботу,-
Лишайтесь, матусю.
Навіки лишайтесь. Не йдіть.
Вона посміхнулась,
красива і сива, як доля,
Махнула рукою —
злетіли увись рушники.
“Лишайтесь щасливі”,-
і стала замисленим полем
На цілу планету,
на всі покоління й віки.
«Пісня про матір» Бориса Олійника – це не просто вірш, а справжній гімн материнству, який звучить у серцях мільйонів українців уже десятиліттями.
Вірші про війну
Війна пройшла через життя поета: дитинство в роки Другої світової, пізніше – Афганська війна, Чорнобиль. Його поезія про війну сповнена болю, пам’яті та застереження.
Афганцеві
Доступ до платформи аудіокнигОб чім ти замислився,
білий, мов лунь,
Обернений ликом печальним на Схід,
Де, впаяний круто в небесну латунь,
Ісламський півмісяць обстежує світ?
Ти юний.
У вусах видзвонює мідь.
Твій чуб ще недавно, мов сонях, яснів…
Об чім же,
обернений ликом на Схід,
Ти нині замислився,
сивий, як сніг?
Підперши лівицею
думу тяжку,
Вдивляєшся тоскно за межі бескидь,
Де в тім загадковім афганськім піску
Правиця твоя одиноко лежить.
Ти – справжній вояк.
Ти – пругкий, мов стилет.
Ти шастав у горах нечутно,
як тінь.
Тебе не здолав би повік моджахед,
Аби розгадав ти
одну із таїн.
Ти вишкіл дістав у вогні і воді.
А він був, на диво, – невмілий стрілець.
Ти чергою сік його дні молоді,
А він воскресав
і виходив на герць.
Та гріх цей відпустить тобі моджахед,
Якщо ти нарешті осягнеш урок:
Чому твій надійний,
як смерть, кулемет,
В чужому краю –
лиш металу шматок?
Коли осягнеш, що уставом своїм
Не ходять в чужий монастир а чи дім,
Що колір зелений ісламських корогв
Не владні змінить ні вогонь, ані кров, –
Тоді лиш повірить тобі моджахед.
І ти, спогадавши вітців заповіт,
Побачиш,
як сходить над мирний хребет
Півмісяць і Хрест
в золотий небозвід.
…Ти юний.
У вусах видзвонює мідь,
І чуб ще недавно, мов сонях, яснів.
Об чім же,
обернений ликом на Схід,
Ти нині замислився,
сивий, як сніг?
Крик Чорнобиля
В цих лісах безборонно
гасають вовки, наче рейнджери.
Заблоковану зону
обходить здаля навіть дощ.
Лиш тутешні зозулі,
що звуться “лічильники Гейгера”,
Не роки обіцяють,
а числа рокованих доз.
І шаманської ночі
безокого, чорного місяця,
Коли землю, як в саван,
загорне вологий туман,
На задалених цвинтарях
в небо обвуглене світяться
Сизо-цинковим одсвітом
горбики чорнобилян.
Так оглухло і тоскно.
І так одиноко-пустельно.
Тільки раптом із ночі
дитям заголосить сова.
Тільки Діва Пречиста
із профілем Ліни Костенко
У простудженій церкві
собою маля зігріва.
Тільки тіні шістьох,
спопелілих за всіх у четвертім,
Припадають до вікон,
волають устами біди:
– Та озвітеся ж, люди!
Якщо ви забули про мертвих,
То живим постраждальцям
подайте хоч кухоль води!
Бо ніщо не забудеться:
ані імення, ні дати.
Ми – не тіні. Ми – душі,
віднині вовік молоді.
І коли небеса возвістують
годину відплати,
Ми посвідчимо вашу байдужість
на Страшнім Суді!
Олійник писав про війну як про трагедію, що забирає найкращих, але не зламує дух народу.
Творчість Бориса Олійника – це голос совісті, любові та пам’яті. Його вірші й пісні допомагають зрозуміти, що значить бути українцем: любити матір, берегти землю, цінувати кохання і пам’ятати про тих, хто віддав життя за свободу. Вони залишаються актуальними завжди – бо говорять про вічне.